Оскільки його почали будувати в 1905 році, а відкриття прийшлося на неспокійний передреволюційний час, служилося в храмі досить недовго. Після смерті у 1929 році священика, якого, до речі, поховано поруч із церквою, Кирило-Мефодіївський храм було закрито на невизначений термін.

За час нетривалого богослужіння навряд чи у храмі «поназбиралося коштовностей» - відказують пошукачам скарбів тутешні жителі, запобігаючи марному руйнуванню стін та підлоги крадіями. Проте найбільшу цінність являє собою власне будівля. Її величну постать на пагорбі можна побачити, знаходячись в радіусі 5-8 км – недарма дзвіниця церкви слугувала постом для німецьких снайперів за часи Великої Вітчизняної війни. Як і собор з однойменного роману Олеся Гончара, храм в радянські часи довго використовувався в якості зерносховища.

Проте він міцно тримався і до нашого часу «дожив» з 30-ти відсотковими втратами – не збереглися куполи, внутрішнє оздоблення і вітражі, зруйновано бокові входи.

Храм Святих Кирила та Мефодія – є яскравим прикладом поєднання архітектурних стилів епохи модерна в Україні. В архітектурі церкви співіснують декілька стилів: тут і характерні для українського модерну шестикутні вікна, і ґанки, оформлені під московські храми XVII сторіччя, парні вікна та декоративні колони по кутах – привнесення з візантійської архітектури. Зовнішньо восьмикутний будинок з арковими вікнами й восьмикінечними хрестами на ставнях по архітектурі нагадує храм Ордена Тамплієрів.

Церкву побудовано за проектом архітектора Харківської єпархії Володимира Покровського, керамічну плитку для мозаїчної підлоги було замовлено на Харківському заводі Бергенгейма, цеглу різноманітної форми для будівництва виготовляли в Тишківці неподалік від самого храму  – цля цього спорудили спеціальний міні-завод. Оздоблення внутрішніми розписами стін, кліросу та під куполом у проекті не було закладено – передбачалося, що вже після відкриття Кирило-Мефодіївського храму і початку богослужінь самі прихожане про це подбають. У той час дуже часто миряни складалися грошима на замовлення різних розписів, робили пожертви на купівлю ікон. Так планувалося вчинити і тут – революція стала на заваді цим планам. Після революції частина православного духівництва підтримала нову владу. Традиційна церква їх засудила. Один з «оновленницьких» приходів розташовувався в тишківському храмі до кінця 20-х років.

Наразі мешканці Тишківки власноруч намагаються підтримувати храм Святих Кирила та Мефодія – прибирають, прикрашають квітами, відновлюють скло на вікнах, навіть проводять богослужіння – священника майже три роки в церкві немає. Хрест на самій верхівці кілька років назад встановилювали теж власними силами, і вірять в те, що Господь не полишить чад своїх, бо, за словами місцевої мешканки «в сусідньому селі три бабці молилися і службу самі правили кожної неділі років п'ятнадцять і послав їм Бог хорошого священника – отця Вадима. От і ми чекаємо – господар храмові потрібен», - каже вона.

І Господь вже зоглянувся на своїх вірних прихильників – з місяць тому у храмі сталося диво – почала мироточити Ікона Богородиці «Неупиваєма Чаша», що зцілює від пияцтва, наркоманії та тютюнової залежності. На копію цієї ікони кілька років тому збирали кошти з усього селища – багато чоловіків тут пиячили і люди забажали придбати «Неупиваєму Чашу» для Кирило-Мефодіївської церкви. Копії і списки з ікони розповсюджені в усьому православному світі. Їх мироточення є баченим знаком Божої благодаті. І укріплюються дарованою Богом милостю спасительної надії «отчаявшиеся и безнадежныя, видяще чудеса преславныя и знамения пречудныя, бываемыя не токмо от иконы Твоея, Богомати, во граде Серпухове явленныя, но и от по подобию сея иконы списанных изображений.» (Акафист, Икос 5).